ного начальства з усякими проєктами, щоб полегшити життя затурканого дядька: дає поради, як боротися з хоробами, з конокрадством та иншими лихами сільського життя. Вдається Андрій Іванович і до „духовних владик“, звертаючи увагу на піяцтво серед наших темних людей, на занедбаність цвинтарів і т. и. Не його вина, що за свою щирість він замість подяки і підтримки стрічав скрізь або самісіньку байдужість, або переслідування, і звичайно не бачив дружньої руки в тодішній страшній громадській пустелі.
Згадаймо ж його принаймні тепер „не злим, тихим словом“ і од щирого серця скажім „спасибі!“ за всю оту неоціненну його працю, яку самовідречено взяв він на свої слабі плечі.
Андрій Іванович був рідний брат моєї мами Ірини Іванівни Бржосньовської. Був я у А. І. малим хлопчаком близько 1874-1875 р., але з того часу мало що про нього пам'ятаю. Пригадую собі його великий сад у Струзі з лісовими деревами. Після того А. І. гостював у моєї бабки Дарії Данилівни Димінської (своєї ма тери) в с. Гаврилівцях Кам'янецького повіту, десь у 1886-1887 р. Він раз-у-раз був вдягнений в літнє пальто, курив дерев'яну люльку. Ввесь час А. І. опрацьовував тоді матеріяли для опису селянської одежі на Поділлі, по кожному селі зокрема. Він був тоді вже зовсім сивий, одержував багато різних газет.
Вступивши на службу в с. Миньківці на посаду волосного писаря, я гостював у А. І. в Струзі на Різдвяні свята. Приїхав я до нього 24 грудня 1887, а виїхав 27-то грудня. А. І. і в свята працю вав над закінченням праці по опису селянської одежі на Поділлю. Це моє гостювання у А. І. не минулося мені дурно. Ідучи до А. І., займав я посаду волосного писаря Миньковецької волости. Був я ще зовсім молодий хлопець, мав допіро 22 роки. Перед тим жив ввесь час у селі, і тому політично-письменний зовсім не був. Вирішивши поїхати в Стругу на Різдвяні свята, я приїхав в Нову Ушицю 24 грудня і звернувся до мого безпосереднього начальника барона Рауша з проханням дати дозвіл на проїзд в с. Стругу. Барон Рауш, даючи дозвіл, дуже прикро здивувався, коли дізнався, що А. І. це мій рідний дядьо. Дещо розпитував про А. І. і радив не дуже слухати порад А. І., бо, мовляв, він уже зовсім старий. Коли я після того в службових справах приїхав до мирового посредника 4 січня 1888 р., то мировий посредник чомусь уперто почав доводити мені, що я не можу ще служити волосним писарем, бо для того за молодий, і ин. Нарешті почав рішуче вимагати, щоб я подав прохання про звільнення зо служби, погрожуючи тим, що як я цього не зроблю, то він мене сам звільнить. Я подав прохання про звільнення, мотивуючи
