Першими з'явилися міри довжини, якими слугували частини людського тіла або відрізки шляху, подоланого за певний інтервал часу, наприклад, за світловий день. Потім уже виникли міри маси, в основі яких лежали вага зерен, і міри об'єму. Бо для їх використання потрібно було виготовити терези і певного розміру посудину. А щоб виготовити хоча б кілька таких «еталонних» терезів чи мір об'єму, адже вони мали бути хоч у якійсь мірі однаковими, потрібно було вживати міру довжини.
Мудро поступили у древнім Вавилоні на початку XIX ст. до Р. Х., де в якості комплексного еталона мір застосували порожнистий куб, у якого довжина стінки була мірою довжини, кількість води, що вміщувалася у ньому, — мірою об'єму, її маса — мірою маси, а час, за який вода витікала з куба — мірою часу.
У слов'ян, які сформувалися значно пізніше, першими мірами довжини стали перст, вершок, п'ядь, лікоть і сажень. От з ними вже можна було будувати не лише «печерку малу — дву сажен», як писали давні монахи про своє житло, але й княжі хороми. А головне, що всі ці міри завжди були з людиною, бо були частиною тіла людського. І сьогодні вони всі при людині. Іноді навіть використовуємо, хоч і не знаємо їх назви.
Старими мірами уже майже не користуємося у практичній діяльності, адже ж уже майже завжди під руками є метр, такий зручний, і однаковий, хоч в Африці, хоч у Парижі. Але ж старі міри лишилися в образній мові, у прислів'ях і приказках, у класичній, переважно, російській літературі, і, звісно, в старих книжках і документах.
