— Коли дитина народиться, то її перш за все треба вибити, приказуючи: не пиши віршів і оповідань, бо будеш лодирем.
Ми маємо досить громадської мужности одверто сказати це, і віримо, що, наша гірка правда, кінець-кінцем, не завтра, так позавтра прийдеться більш до смаку «молодій» молоді ніж просвітянські «прописні істини». То нічого, що «енко» тримається кобиляк і задрипанок, які наводнили нині великі міста. То нічого, бо вдумливе студентство вже зрозуміло нас і знає, що ми, говорючи про «сатану в бочці», мали на увазі лодирів «з гитарою під полою», які слідком за незаможницькими дітьми потягли до городу свої стрічки й лантухи з віршами.
Але йдемо далі. Йдемо до просвітянського визначення митця.
— «Я називаю (каже «енко») художником того міщанина «обивателя», який в рівні з ходою розвитку класа-переможця зумів дати суспільству корисний твір».
В тім-то й справа, що його не можна назвати митцем, бо, на жаль, він не дасть корисного твору. Бо митець, який йде «в рівні з ходом розвитку класа» перестає бути митцем. Марксизм не був-би марсизмом, коли-б він не будував свою теорію на досвіді минулих віків. А минуле каже:
— Справжні митці, як митці, завжди попереджали свою класу і ніколи не йшли з нею в рівні. Инша, вибачте за вираз, теорія не тільки профанує пролетарське мистецтво, але й становить глибоко консервативний чинник у розвиткові суспільства. Не треба плутати понять: одна справа лікнеп, а друга — мистецтво. Наш пролетаріят ще й досі з більшим задовольненням дивиться на халтурну «сатану в бочці», ніж на курбасівську постановку. Але це зовсім не значить, що той, хто напише червону «сатану в бочці», буде митцем. Він теж халтурщик. І зовсім не випадково, що велику частину так званої агітаційної літератури писала безпринципна міщанська напівінтелігенція, яка нічого не мала і не має з пролетаріятом. Тут зіграла ролю не ідеологія, а простісінький гонорар.
Безперечно — і червона «сатана в бочці» найде свою поличку. Але розцінювати її можна не як «революційно мистецький факт», а як факт, на кращий випадок, «револю-
