пригноблених азіятських країн, нові митці-комунари, що йдуть за нами, зійдуть на гору Гелікон, поставлють там світильник Ренесансу, і він, під дальній гул барикадних боїв, спалахне багряно-голубим п'ятикутником над темною європейською ніччю.
Ви не вірите. Тому-ж ви й протиставите себе вбогим, розгубленим скептикам, яких засуджено на шпенглеровський «закат». Але ми добре знаємо, що ви хотіли-б вірити. Бо-ж навіть ті, які з головою поринули в утилітаризм, це-ж вони, перегортаючи просвітянське мистецтво, спльовують у бік і зітхають тяжко. Це-ж про них Гайне сказав:
— Sie trinken heimlich Wein
Und predigen öffentlich Wasser.
Цеб-то: «вони потайки п'ють вино, і публично проповідують воду».
Так якже ми дивимось на пролетарське мистецтво?
— Говорити — мільйонний раз — про його класовість ми, звичайно, не будемо. По-перше: це робота для просвітян, по-друге: ця «прописна істина» стала для нас заялозеною, без кінця ясною. Наше завдання вияснити художню природу, його вступного періоду, час, перспективи останнього.
Перш за все:
— До мистецтва, — як каже Троцький, — треба підходити, як до мистецтва. Отже, пролетарське мистецтво має всі ті ознаки, що й «мистецтво взагалі».
Але чому-ж воно зветься пролетарським?
А тому, що кожна класа, що відогравала ролю в історії, кожна епоха вносили в мистецтво щось своє, що відповідало їхнім ознакам. Нині головну ролю бере на себе пролетаріят, який і творить свою художність. Тому й пролетарське.
От тільки кепська справа з ознаками. Частина наших опонентів гадає, що пролетаріят має ознаки «його-же царствію не буде кінця», а тому й мистецтво його мусить дорости до спокійних, зрозумілих, фундаментально-пролеткультівських «червоних» романів. Друга частина, до якої належить і Троцький, взагалі заперечують пролетарське мистецтво на тій підставі, що пролетаріят, мовляв, не встигне утворити своєї художности до переходу в безкласове суспільство.
Про перших ми будемо говорити далі, а для других скажемо:
