хотів уразити, то йому це, на жаль, не вдалось. По-перше — Хвильовий ніколи не претендував на звання критика, ідеолога, чи то лідера, а тим паче — філософа. По друге — свої статті він називав абеткою, маючи, очевидно, на увязі, що вся їхня філософія складається з елементарних істин — ясних і давно відомих. Тільки нашому опонентові може все це здатися за філософію. Але з приводу цього ми, хоч із болем в серці, скажемо одверто й рішуче:
— Тов. Пилипенкові треба негайно йти до мистецького лікнепу.
І справді: який безвідрадний факт! Як це так вийшло, що ідеолог і керівник письменницької організації досі не може вчитати Воронського, досі не знає, що таке воронщина. Невже таки ця літературна течія не більше, як «самохвальство й призирство до молодої молоди»? Саме нерозуміння цієї воронщини й спровокувало нашого друга на «киви-морги» на «хі-хі-кання» і взагалі на весь його невдалий виступ.
Перш за все:
— Цілком справедливо думає наш опонент, що справжня воронщина не те-ж саме, що — українська. Але, на жаль, це тільки інтуїтивне передчуття, бо аналізу цієї течії тов. Пилипенко ніколи не робив, инакше-б він адресу нашої «рідненької» шукав у иншому місці.
Отже, дві слові про українську ми скажемо далі. Але, виясняючи першу, ми примушені коротенько зупинитись на пореволюційному стані російської й нашої художньої літератури.
— Яка-ж вона? Причому тут воронщина? — спитають нас. — Нарешті, яке це має відношення до мистецького авторитету непереможнього маестро? Чи нема тут тієї самої демагогії, що нею одверто похваляється тов. Пилипенко?
Подивимось:
— Велика жовтнева революція «перевернула» в галузі мистецтва не «старе розуміння літератури», як думає наш друг («розуміння» це було завжди класовим), а ті будинки, що в них жили буржуазні прихвосні — Мережковські, Купріни, Буніни. І от в той час, коли Зінаїда Гіпіус і наші Черкасенки, «розуміючи по-старому», цеб-то по-нашому, по-класовому, хоч і не по комуністичному, а по-кадетському — літературу, «метали» громи й блискавиці за-кордоном, — в цей час
