— Самохвальство! — кричить маестро.
— Їй-бо, вгадали, — відповідаємо ми: — Як же себе не хвалити, коли наші опоненти не хочуть думати.
Наше «самохвальство й призирство» находять свого адресата не в особі молодої молоди, а в особі саме цих «десяти розумних», що вийшли з ледачої просвіти.
От де справжній адресат.
Але маестро уперто мовчить і робить дальші «наскоки».
— Навіщо це ви робите, — питають його. — Хіба вам невідомо, що Хвильовий тільки тоді вийшов із цитатами «іже во отцех марксистських», коли один із «енків» вкупі з «папашею» (тепер все це виясняється) почав посилатись на Леніна з «селянської бібліотеки»?
— Бачите, каже Пилипенко: моїм просвітянам у носі закрутило. Ну й… «мугу»!
Тиснемо вашу руку, маестро. Але що ж поробиш: ми так і писали, — «коли на те вже пішло», то нам не лінькі зазирнути і в десятки томів. Досить нас «пужати» «отцями марксистськими»: ми їх сами вже трохи вчитаємо. Більше того: ми знаємо, чому ви виступаєте з голословними твердженнями. Це-ж із пролеткультівця Плетньова вам відомо, що Воронський залишав десь половину цитати з Бєлінського.
Але все це — маленькі дефекти в порівнанні з тими величезними ляпсусами, про які ми будемо зараз говорити. Тут ми перейдемо до основи своєї статті, щоби «не переливати з пустого в порожнє», як робить це тов. Єруслан Лазаревич (пробачте нас, друже, за ваш анекдот). Тут впаде перша крапля «води» на камінь мистецького авторитету нашого блискучого маестро.
У свойому листі «Куди лізеш, сопливе» друг Пилипенко так пише:
— «Одну лише книгу совісно використав до кінця краю тов. Хвильовий це — «Искусство, как познание жизни» А. Воронського. До цієї книги й надсилаю читачів, щоб не дивувались, де тої філософії набрався він і пересвідчилися, що в нього добра пам'ять».
Справа, звичайно, не в тому, що «олімпієць набрався філософії» з однієї брошурки Воронського. Коли маестро
