— Я тому, каже Пилипенко, що… говоріть, будь ласка, про негативний бік воронщини.
Отже, позитивний — це стара, давно відома марксистська естетика. Тут заслуга Воронського, в порівнанні з«олімпійцями», тільки та, що він — син тієї нації, яка не плентається в хвості, і нічого не має спільного з «хохлами» і «малоросіянами». Негативний бік — це й справді оригінальний твір самого Воронського. Але, на жаль, «Олімп» його не прийме.
Воронський виріс у атмосфері виключно попутницького оточення. Російська пролетарська література зійшла поки-що на нівець. Вона не зуміла одвоювати собі позицій, бо страждала на вузькість, на просвітянство. Самоварники й аршинники з пролеткульту доконали її. І нічого нема дивного, що Воронський, почавши з Плеханова, не зумів його пристосувати для диктатури пролетаріяту. Повторювати самі плеханські «зади» — цього ще дуже замало для нашої епохи. Треба ще й найти перспективи. Я їх то й бракує Воронському.
Отже, перший і головний гріх воронщини — це її безперспективність. З одного боку, вона викрикує в книзі «На перевале», що настав час «великих думок і почуттів», а в другій статті, говорючи про мистецтво, бере цитату з Леніна й комбінує: «поки-ж, в переходовий час нам-би для початку досить справжньої буржуазної культури».
Цілком погоджуючись, що мистецтво нового часу утворють «великі думки й такі-ж почуття», ми все-ж мусимо зазначити: ця ідея залишиться мертвою й порожньою, поскільки час «великих думок і почуттів» в мистецтві ще не настав, і не настане, коли воронщина буде й надалі висовувати мисль, що «мистецтво переходового періоду відрізняється від буржуазного тільки своєю установкою на пролетаріят», — і головне — коли вона й надалі буде так тлумачити Леніна, цеб-то мислити нове мистецтво, як дальший розвиток буржуазного мистецтва з перефарбованою ідеологією.
В останньому листі до Хвильового Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіятського ренесансу, говорить так:
