ше — так витікає з нашої теорії циклів. По-друге — безоглядний об'єктивізм (за Воронським це чомусь реалізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець кінцем, впірається в заялозений натуралізм. Ще Плеханов і Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи навіть… публіцистики, иншими словами — безперечного суб'єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч він і цитує Оксельрода. От приклад:
— «Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова… А сам Маркс? Одним із улюбленніших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст».
Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки-б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що «діялектичний матеріялізм веде в мистецтві до реалізму», то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра?
Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав просвіту, яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі, ми звертаємось до реакціонера К. Леонт'єва, прихильника «циклічних теорій», який у своїй маловідомій брошурі про романи того-ж Толстого, от що каже:
— «Цікаво те, що найгеніяльнішому із наших реалістів (цеб-то Толстому) ще в повній силі його хисту спротивили прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу».
Так, це — ознака часу. У реакціонера Леонт'єва, власне, в одному його твердженні більше діялектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного — от наша діялектика. Такий другий гріх воронщини.
Який-же третій?
Третій витікає з попутницького оточення. Це — «мужиковствовання» і «склоненіє» — відціля — в кожному рядкові «Росії». Колиб ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося-б просто його перевидати. Безперспективність і мусила привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не
