помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціяльного калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило-б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика «циклічних» теорій — проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда:
— «Коли в Еладі запанували Атени, а в Атенах демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V-го віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Аристофан у своїх «Птицях».
І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він-би сказав, очевидно, що від «мужиковствующої» середньости, в епоху диктатури пролетаріяту нічого чекати «великих думок і великого почуття».
Як бачите, маестро, ми майже всюди не погоджуємось із Воронським. Але зате ви приймаєте всі три гріхи воронщини, включно до «мужиковствовання». Ви просто з непорозуміння не симпатизуєте цьому російському критикові, як і він із того-ж непорозуміння прийняв плеханівську (цеб-то й нашу, «олімпійську») естетику. Тут, так-би мовити, фокуси фортуни — і тільки. Навіть наша критика вашої формули — «мистецтво, як метода будування життя» — цілком оригінальна. Візьміть ще раз звіртесь із брошуркою Воронського!.. А про азіятський ренесанс і говорити нічого.
Хвильовий буде страшенно задоволений, коли читач послухає тов. Пилипенка й розгорне «Искусство, как метод познания жизни» Але він буде ще більше задоволений, коли той-же читач розгорне ще й такі книжки, з яких ми користувались, пишучи свої листи, того-ж Воронського «Искусство и жизнь», «На Стыке», Бельтов «За двадцать лет», Плеханов «Искусство», Бухарін — «Теория истор. матер.», Леф, книжки Троцького, збірники «Воинствующий материализм», твори Леніна, Фрейд, Шпенглер, Добролюбов, Бєлінський і т. д. і т. п. Це, звичайно, сота доля того, що нами було поверхово використано.
