Логіка сьогоднішнього хорунжого заспокоювала вчорашнього наймита. Але нова шумлива, роздратована вулиця знов і знов відновляла йому дискусію з самим собою.
Відпустивши візника на Госпітальній, Рогожін поринув у тихих вуличках, таких характерних для Владикавказу. Невеличкі будинки під жолобчастою черепицею шикувалися щільно вряд, абож чергувалися з високими парканами з сірої річної цементованої галки, взятої в рамки червоної цегли. За парканами — густа плутанина дикого винограду й зелені шатра запашних жерделів, персиків, слив.
Рогожін розшукав потрібний нумер і подзвонив біля чистеньких, свіжопофарбованих дверей. Вийшла якась маленька жіноча постать, що вражала своєю ясною, ніби аж прозорою, кришталевістю. Біла уніформа сестри, з червоним хрестом, біляві кучері буйного волосся, лагідний погляд очей, щира, довірлива посмішка…
Вона, чи не вона?
— Вам кого?
Рогожін зняв картуз і вклонився.
— Фельдшерицю Рогожіну. Маю до неї особисту справу.
Ясна посмішка тривожно захиталася й зникла. Очі допитливо спинилися на обличчі.
— Може б ви передали через мене? Вона сьогодні чергує в лікарні.
— Е, ні. Я привіз листа від ставропольських товаришів і маю дещо пояснити. Нехай уже іншим разом.
— Ну тоді зайдіть до кімнати: я її заміню на час, тут недалеко.
— Я підожду тут.
— Незручно. Це звертає увагу кожного цікавого роззяви.
Квартира була з двох невеличких світлих кімнат і ще меншого передпокою, у першій — стіл, з півдесятка стільців, шафа для книжок, буфет, з другої виглядало двоє білих ліжок, невеличкий білий столик. Усе — на видноті. Підкреслено доводилося, що квартиранткам нема з чим ховатися.
Рогожін сів і замислився. Коли читав громоподібні статті проти більшовиків і спеціяльні брошури — усе було ясно… Так, це вороги всякого порядку, аґенти кайзера, що мають єдину мету — розвалити Росію й кинути її під ноги німцям… Але кожна зустріч із ідейними керівниками цього табору до щенту нищила всякі заялозені обвинувачення. А до того ще й такі ясні жіночі постаті на ворожих позиціях, як оця товаришка… Якось не пасували вони до ідеї руйнації. З такими очима, з такою вдачею творять, а не руйнують.
— Невже й Рогожіна така? І з яких це Рогожіних? Їх на Тереку не мало. Лев Юхимович натякав на червленську фамілію…
