— А що нам терці! Нехай ідуть собі.
— Не в тім сила. Нам треба миритися з чеченцями проти основного ворога — військового уряду. А він спровокує війну з чеченцями.
Орловський іще раз заходився втихомирювати розбурханий натовп.
— Давайте, товариші, кричати організовано, а то нічого не виходить. Коли вівці гуртом бекають, то хто ж їх розбере, чого їм треба?.. Валяй, Нагнибідо, ти там щось хотів!
— Граждани-товариші! Я теж согласен проти буржуїв. Крий їх, сукиних синів, багнет їм у пузо! Ну тільки ж і те візьміть… У кожного, приміром сказати, є дома посімейство… Я їх три роки не бачив… Треба їм ревізію призвести, чи не треба? А може їх у мене вже якась там буржуазна гнида закусала! Должен я усім їм порядок дати, чи ні? Ех, товаришочки, їдять вашу мухи! Ваші домівки за півтисячі верст, а наші — он там, за Сулаком та за Сунжею. І ви нам у тому не будьте проти… Я скінчив.
— Ха-ха-ха!.. Молодець, сукин син! Прямо в точку!
— Правильно! Терці хай ідуть першим ешальоном!
— Батальйоний комітет переобрати! Геть соглашателів!
— Доногуєва!.. Доногуєва!..
— Нагнибіду!..
— Астахова!..
За півгодини ешельон збірного батальйону готувався вже вступити на рідну територію. Вирішили пустити паровоза позаду, а спереду — саперів і плятформи з батареєю. Заповнювали бакінців, що будуть обережні, але настрій був — спуску бритолобим не давати.
Рухалися повагом, з потрібними зупинками. Коли прозорий степовий ранок прогнав нічні сутіні, вподовж колії розгорнулися безпорадні картини. Стриміли напівзруйновані покинуті оселі, абож самі закурені димарі; чорніли згарища й сумні смітники на місці колишніх українських селищ… Хутори Басарабський, Ладиженський, Жуків, Орловський, Чигирин, Полтавський бовваніли руїнами. Випливла з степової імли Ново-Володимирівка, Кандаурівка…
Нагнибіда сухими, колючими очима уп'явся в далечінь, а нігтями собі в долоні.
— Ах, мать вашу парубки любили! — гірко вилаявся він, побачивши сумну, спалену сонцем низину, а на ній — руїни кількох десятків хат свого хутора: — Чисто зробили азіати, багнет їм у пузо!… Ну, от вам і побачився з бабою… Ех, Маринко!..
Нагнибіда намагався шуткувати, але губи йому трусилися, а войовничі пухнасті вуси наїжачилися. Товариші розважали його, як уміли.
— Держись, Нагнибідо, не розсупонюйся! Їдьмо далі, до Грозного, може там щось узнаєш.
