м'яса. На селі, позаду, частіш і частіше рвалися гарматні. І раптом червоні батареї замовкли… Що сталося? Невже обійшла ворожа кіннота? Рогожін глянув праворуч і очам своїм не повірив: правий фланг зірвався з окопів і біг назад, до села, а з балочки пішли в атаку корніловці.
— Обходять…
Ворухнулася гостра думка: треба б доброї команди!.. З півдесятка кулеметів з флангу!.. Ах, навіщо він пішов бойцем, коли так мало керівників?
— Петровичу, тікай!..
— Що таке?
Але бійці й сами не знали, що сталося. Потім виявилося, що артилеристи дивізіону перші кинулися тікати, побачивши в себе на лівому фланзі корніловський ударний полк. За ними сипнули в степ третя й четверта роти дербентців. А трохи згодом уже цілий полк у безладді мчав широкими вулицями, кидаючи село на призволяще.
Ворожі кулемети й ґвинтівки сипнули свинцем у фланг і в спину. З переможним „ура“ марківці кинулися на окопи. Останнє вражіння Рогожіна було: ось-ось зімнуть утікачів і піднімуть на багнети. Пригадав, що з вітряків мали вдарити по ворожих розстрільнях кулемети. Не знав, що кулеметчики втекли з ними поперад усіх. Кинувся до вітряка, але раптом гарячий шершень уп'явся йому в скроню і він упав обличчям на вогку землю. Отямився зразу ж, обмацав голову: не так рана, як контузія. В голові гуло і в очах коливалася жовта земля. Кров заюшила все обличчя. Вистачило сили одкотитися під вітряк і заховатися в зрубі.
Бій затихав, починалася бойня. Полк марківців, дорвавшись вигону, добивав поранених і полонених. Одинокі безладні постріли, зловісне чвакання багнетів у живому тілі, хряск прикладів і звірячий смертельний вереск зливалися в жахливу літургію богові війни.
Рогожін міцніше насунув шапку на свою рану й припав до щілини зрубу. З вулиці вигнали кілька десятків селян. Невисокий на зріст генерал, у білій папасі, зсунутій назад, і в теплій ватянці, промчав мимо на кріпкій степовій конячці, кинувши коротко:
— Розстріляти!
Рогожін ледве не ойкнув: біла армія надто безцеремонно показувала свої вовчі зуби. Він уп'явся очима в групу засуджених. Кілька салдатських шинелей, можливо, належали фронтовикам. Решта — звичайна селянська молодь, і, навіть літні бородачі, що просто випадково попалися на вулиці. Обличчя — жахливо перелякані, почасти гнівно-обурені, абож покірно-байдужі. Невже здійметься чиясь рука?
Але рук таких знайшлося досить. З офіцерських лав вийшло кільканадцать добровольців, підвели ґвинтівки й почали
