шалося в це діло приневолюючи його понехати свій фантастичний намір.
І оце в тому то цирку виступала славнозвісна танечниця Марічка Калиниченко із своєю трупою танцюристок, а сьогодні саме був її перший виступ.
Тисячі пар очей розбавлених глядачів немов заворожені першими тонами музики впялилися в арену, що вкрита була гейби пестрим квітчастим килимом карпатської полонини — танцюристками зодягненими в гуцульський стрій.
А по середині їх Марічка.
Струнка з палкими очима, що іскрилися на смаглявому личку, з причіскою, яку колись нераз віками носили українські княгині, огортала своїм поглядом цілий амфітеатр.
Здавалася тією завороженою княжною з казки, що оце в товаристві подруг-бояринь злинула з заклятого в скелях Чорногори терему тут на арену київського цирку. Стояла гордо посеред своїх подруг (танечниць), які з захопленням вдивлялися в свою князівну, що вела їх у світ на підбій людських сердець та людських душ. Такою мусіла бути колись перед віками ота Настаська Чагрова, що вспіла заволодіти чаром очей своїх карих серцем княжича Ярослава, якого народ ізза мудрости великої Осмомислом звав.
Ще мент і зачнеться танок.
А музика грала.
І неслися тони то сумні й протяжні то знов безжурні повні веселости безумної й немов буря ота, що то зривається часом з карпатських верхів й нестримно несеться на доли, ринули у широкий амфітеатр Аркадії. І зойкнули часом плачем, що з звуках трембіти квилить й у флоярі заниває, а в шаленому «данці» буйному й безтямному, що не має стриму кінець находить.
То знов каскадою сміху розсипалися, того сміху яким дівчата леґінчика на музиках карають за те, що дутка білого у цимбали веречи не хоче, щоб «данець» йшов дальше, того сміху щиро сердешного
