в якому «вівкання» леґінчиків вчувається, що голосним гомоном відбите о ґруні стихає поволі по зарінках.
Почався танок.
Той танок, що гуцульським «плєсаниєм» починався й в хороводи переходив, що їх перед віками у свято купала Маріччині предки виводили, тол танок, що його Марічка в своїй уяві створила вслухуючись в шум карпатського бору та Черемошових хвиль, ще тоді давно, коли за квітками вганяла по царинках, ще тоді коли нені очі її сокотили.
Той танок, в якому вчувалося недомовлену мову карпатського бору і клекіт джуркал і цю тайну одвічну, що її зберігає душа гуцульського племени.
Той танок з яким перейшла всі майже столичні городи світу, що дав їй славу і імя першої танечниці і гроші — богато, богато грошей…
Їй Марічці!…
Ах! — це-ж було вже в тих часах коли не треба було здобувати собі імени вбираючись у чужі шори!
Коли то Ничипір Батіг, якого Господь поблагословив соловейковим горлом, до кінця свого життя зоставався Ничипором Батогом, хоч лунав його голос в мілянській Ля Скалі й нюйоркському Метрополітен-гузі!… Коли то втратив свою актуальність популярний колись рефрен:
«Тепер Урхан я не Іван»…
Танцювала Марічка.
А з нею всі її подруги. Амфітеатр мовчав, як заклятий. Тією мовчанкою святою, що в храмах завітніх царює, що віддихом зайвим лякається сполохати той настрій, що огорнув собою усіх.
А коли вмовкла музика і танок скінчився, коли з останнім поклоном Марічка і її подруги сходили з арени, амфітеатр аж здрігнувся від бурі оплесків розхвильованої юрби.
Степан і собі плескав в долоні. Більш мехаханічно, як свідомо виходили в його ті оплески, хоч силкувався зібрати свої думки, щоб зясувати собі
