цілу оту картину, яка перед хвилиною майнула перед його очима.
Знав, що має відтак її змалювати словами в завтрішних «Вістях». Був схвильований. Стільки вражінь в так короткому часі. Напів несвідомо відчував, що отих кілька хвилин проведених в «Аркадії» дасть йому матеріялу на який тиждень, щоб заповнити ними вічно ненаситні стовпці ґазети.
Та в мить нагадав:
— Святошин!…
Щось більшого гряде, що закриє собою і отой танок небуденний і все те, що нести-ме з собою щоденне життя.
Глянув на годинник.
Доходила опівніч. Почував, що не могти-ме довше сидіти у цирку, тому піднявся й тихо вийшов з льожі, не звертаючи уваги на клоунів, які саме виконували на арені пародію Маріччиного танку, викликуючи сальви сміху серед глядачів. Першим стрічним виходом покинув «Аркадію» і вийшов на вулицю.
Було душно й парно, збиралося на дощ.
Пройшовши кільканадцять кроків Сіміренковим бульваром завернув біля музею Терещенка в бічні вулички, бажаючи пройтися трохи пішки, щоб вспокоїти розбурхані до краю нерви заки дійде до дому.
Голова ходила ходором, як по здоровій випивці, думок годі було зібрати. Але почував, що завтрішний й слідуючі по ньому дні будуть горячі для нього. Ще й які!
І в мить усвідомив собі, що і «Аркадія» і Марічка і її танок бліднуть, розвіваються мов мла, у небуття кануть проти цього величнього, ґрандіозного, що гряде…
Що там Марічка! Химерний сон, що на мент приснився і нема вже його.
Так, так! Він напише звідомлення з її виступу, ще й як напише! Це-ж обовязково! Тай кінець! Знав, що вичеркне її з памяти, як вичеркував тисячі отих епізодів, що їх несло йому життя на стрічу
