Ввійшовши в свою робітню Степан Артименко вже цілком зрівноважений забрався до складання нотатки про виступ Марічки і її балету й за кілька хвилин готовий скрипт мандрував вже на долину в друкарню.
Переглянув наспілу за час його неприявности почту, прослухав два резервні диктоґрафи, що відбирали розмови з телевізійного апарату, коли в кімнаті не було нікого, й забрався до збирання всього того, що торкалося „Queen of Virgini‘i“. За хвилину було того повна скирта: часописів, журналів, книжок брошур тощо.
— Це на завтра — сказав Степан до себе — добре прийдеться запертися заки переореш цей переліг.
Покінчивши із тим погасив Степан у робітні світло й знов за кілька хвилин опинився на київській вулиці.
Було пізно.
Так цим разом попрямував Степан таки домів на вповні заслужений відпочинок.
Коли на другий день в десятій годині ранку Степан Артименко виходив з кабінету Панаса Вашківського, видавця й рівночасно начального редактора «Київських Вістей», свого безпосередного шефа, то лице його сяяло радістю.
Саме перед хвилиною сповістив його про все те, що почув вчора. Вашківський зпочатку Недо- вірчиво глянув на нього зпід лоба й кинув крізь зуби:
— Мабуть ви, Степане, вчора здорово витали того ірляндського піїту, що вам аж Марс приснився! А в літературному клюбі славний медок! Знаю, знаю! Сам тямлю, як в масницю справляли там ювілей тому кирпатому Лазаренкові, що то драмовиння на фунти пише! Тоді то наша братія мусіла гуртом відвозитися домів, бо деякі й потрапити не змогли. А Зінківський, цей, що передовики
