— Що воно, дядьку, кажу, за парсуна така у нашого Ясновельможного?
А це, каже, голова ради міністрів, Гречанівський. На авдієнції, значить, у пана гетьмана. От що воно! Не даром до Ясновельможного заїхав. Звісно до господаря же. Прощатися приїхав. Ну й бач димісія по мойому! Ні? Кажу вам, що це воно так а не інакше! Побачите, що моя правда!
— Добродії, геть з пішохода — перебив цю голосну дискусію городський вартовий. — Чого спинюєте рух прохожих?
Дискутанти замовкали, посувалися декілька кроків та знов приставали в дожиданні.
Дещо подальше, біля ювілєрського маґазину Овраменка й Калужинського нова громадка цікавих обступила якогось купчика з вигляду в широкому брилі, що зсунувся йому геть аж на потилицю.
Прижмуривши праве око й зробивши таємничий вид, він говорив напів притишеним голосом.
— Тс! — Я знаю!… Учора було засідання верховної ради, яке протягалося геть поза північ.
Бурхливе засідання.
Обмірковувалася інтерпеляція лемківського депутата Лабаша в справі пряшівських солянок. Ніщо інше тільки це.
— Цебто що? — відізвався хтось із слухачів.
— Треба слідкувати за політикою то зналиб наперед що, де й коли станеться, от що! — відповів самопевно купчик в брилі. Ось, бачите, чорноморський соляний трест хоче узяти сіль по всій Україні в монополію. А Галичани, бач, ні та й ні! О! Це завзятий народ! Мало до бешкету не прийшло на тому засіданні. Побачите, що на мою стане! Побачите!
Але й тут городська варта перепинила дебати посуваючи на кілька кроків вперед вуличніх політиків.
Де дальше юрба так зросла, що городські автобуси, що обслуговували цю частину города, мусіли обминати Володимирську не могучи протиснутися
