крізь ряди цікавих. Спинялися й приставали урядовці, що поспішали у свої установи, робітники прямуючі до своїх станків, школярі й студенти, спинялися куховарки, що спішили на базар.
А години минали за годинами.
Було десять хвилин до девятої, коли відчинилася у теремі велика, бічна брама й з неї почали висовуватись вантажні авта, що звичайно розвозили тричі в день «Київські Вісти» по усіх сторонах города. На кожному із них їхало кільканадцять рознощиків, що розпродували ґазету кожен у свойому районі.
Якось мимовільно розступилася юрба, пропускаючи вузенькою стежиною важкі вози.
А коли прокотилося їх десять й зникло кінець Володимирської в бічних вуличках, із брами виїхало одинадцяте авто й проїхавши кільканадцять кроків спинилося по середині Володимирської стиснене у усіх боків юрбою.
Стоючи на ньому, рознощики, з високо піднятими в гору, ще мокрими від друкарської фарби задрукованими листками ґазети, почали вигукувати своїм звичаєм:
— Надзвичайне видання «Київських Вістей»! Епохальна подія! Тільки пять шагів! На-а-адзвичайне вида-ання!
Голос їх лунав понад головами юрби, губився, гинув серед вуличного гамору то зливався з окликами, що з усіх усюдів линули на рознощиків.
— Давай! — понеслося з усіх сторін. — А скоріше!
Миттю гори задрукованих листків, що сіріли на вантажному авті опинилися в руках юрби.
Хто не вспів добути виключно для себе номеру ґазети, цей вилазив на спину других, спинався на вуличні ліхтарні й вистаючі фасади домів, щоб тільки кинути оком на задруковані рядки й заспокоїти свою цікавість.
А ті щасливі, яким вдалося першим допасти ще вогкого паперу — читали. Їхні очі впилися в
