кучерявого, як маріюпільський баранчик, заступника сенеґальської республики, що вискаливши блискучі білі зуби, «робив» приязний усміх й мінився на пузатому, мов вимазаному салом, оксамитному лиці, йшла ціла симфонія красок та відтінків лиця, волосся та очей. А стоючий біля Сенеґальця секретар південно-африканської амбасади, хоч мав на своїх візитних карточках таке, здавалось-би, не викликаюче ніякого сумніву м-р Семюель Смит, то уявляв собою такий чистий неґритський тип із вистаючими зубами канібаля, що дружина шведського посла аж здрігнулася, коли його погляд спинився на її рожевій шийці.
— Ото дістатися такому в зуби десь там у африканському пралісі! — майнуло в її ясноволосій головці.
А мр. Смит зробивши широкий реверанс всміхався — так любо, солодко всміхався тією усмішкою, якою його предки мусіли витати місіонаря-методиста, який попав в їх руки й за хвилину мав стати „clou“ їхньої трапези. Без салати й без ніякої приправи навіть…
А всюди блестіли золотом нашивані фраки, однострої та пишні одяги жіноцтва. Найбільший гурток зібрався біля місця, яке заняв монсіньоре Піпереллі, ватиканський висланник, присадкуватий з чималеньким животиком дідуган, з лисою, прикритою дискретно фіолєтною шапочкою головою, що сповняв ролю „doyen“ київського дипльоматичного корпуса. Йшла розмова, ота хитра мов гра в піжмурки, «дипльоматична» розмова на злободневні теми, дехто від часу до часу задирав голову до гори й приложивши до очей біноклі вдивлявся в далечінь — мовляв «чи не видно їх вже», пані із дипльоматичного світа перекидалися новинками, сплетнями, тощо, аж гамір нісся довкола.
Недалеко від дипльоматів заняв свої місця «учений світ». Тут була також своєрідна виставка та дещо іншого рода як ота «дипльоматична». Зібралися тут учені члени академій та всяких наукових
