Гетьманська Гвардія. Осаул Дашанич провадив їх. Рівним гомоном відбивався стукіт кінських копит о камянисті вулиці, рівними рухами стрясалися стрункі постаті на мережаних сідлах.
Грімке «слава» зривалося що хвилини з обох сторін вулиці, падало перед кінські копита й колеса повозок то відбившись о камяні заборола домів злітало над юрбою й губилося у городському гаморі.
А в третій з ряду повозці їхав пан гетьман. Молоденький, стрункий юнак з блакитними очима. На Ньому стрій святочний і шапка з перами. Блакитний жупан з вильотами, шовковий пояс і кирея підбивана білками. Так його предки вбиралися перед сотками літ, коли перед радою ставали — або в похід вибиралися.
Всміхався й прикладаючи руку до шапки дякував за привитання. Котилися з легким шумом колеса автомобільних повозок, повільно сунувся камянистими вулицями гетьманський почот. Де дальше ставало важко проїхати крізь залиті цікавими вулиці. Городська варта здалека заздрівши гербові повозки зникала в бічних вуличках. Такий був приказ. Тільки на перехрестях, на білих острівчиках стояли вартові, що білими палочками кермували вуличним рухом.
Он там на розі крутянського майдану з посеред громадки цікавих вибігла якась жінка з маленьким хлопчиком на руках й підносючи його високо кликнула:
— Глянь дитинко, це наш пан гетьман їде — цей в блакитному вбранні, бачиш?
І було в тому виклику «наш» стільки прихильности й любови, стільки стихійного захоплення, що дійсно відчувалося, що той юнак в блакитному жупані є рідний тим тисячам безіменних громадян, що залягли київські вулиці, щоб привитати «свого» гетьмана. Любили його Київці.
Може за те, що вбачали в ньому доброго господаря своєї землі, якого доля поставила на сторожі
