того, що створила збірна воля цілого народа. А може була це ота несвідома любов, що з покоління в покоління переходить, що казала ставитись до нього, як до сина його великого батька…
Виріс між ними, кість від їх кости, кров від їх крови!…
І не було лукавої зависти в їхніх поглядах, коли їх очі спинялися на довгому рядові гетьманських повозок, що котилися київськими вулицями й ховалися за закрутом, що звертав на шоссе до летунського майдану.
А там по трибунах вже облетіла вістка «пан гетьман їде». Грімке «слава» витало сердюків й повозки, що почали підїздити до гетьманської трибуни. Короткі слова команди стрепенули й вистроїли на «струнко» почотну чету й ряди ґазометчиків і кожний однострій, що находився в тій хвилині на летунському майдані. Обі оркестри заграли гимн.
Піднялись дипльомати та учені на своїх місцях, підбіг ґенерал Олізар до повозки й панове з привитального комітету. За паном гетьманом виходив з повозок його почот. Військові достойники, міністри, високі урядовці й старенький патріярх України кардинал Милорадович.
Привитання, стиск рук, цокання закаблуків, уривана розмова і знов гамір, шум і легіт вечірній.
Заповнилася гетьманська трибуна. Гурток чужоземних дипльоматів покинув свої місця й перейшов до гетьманської трибуни. Самі із себе творилися гуртки й заводилася розмова, така буденна, невимушена, далека від тієї солодкаво-здержливої мови, якою так по мистецьки вміють закривати свої почування дипльомати.
Перед трибуною вчених проходжувався старий Карачевський в товаристві двох чужоземних, як видно було, представників науки. Один з них ліворуч, худий як щогла на байдаку, з цапиною борідкою й пенсне на карлючковатому носі, яке поправляв що хвилини нервозним рухом руки бо злітало й не
