— Це, бач, твоя помста, Степане, за усі оті солодкі хвилини, які колись так щедро зготовляв тобі наш незабутній Льоґаритм? Що? — сказав Ігор сміючись.
— Може так а може й ні! — відповів Артименко. — Я, бач, старого Карачевського маю в печінках, ще від Водохрещі. Було це у Любченків в Боярці. Знаєш як у них, тиж сам бував, богато гостей чужих й своїх, — така привітлива, гостинна атмосфера, що «серце одпочине». Отже останньої Водохрещі за обідом, бач, зявився і наш Карачевський. Ну знаєш, «академія», почесне місце — особлива уважливість. А ліворуч його посадили Ніну, цю бльондиночку, що сестрою впервих пані дому приходиться. Оченята, кажу тобі, як дві фіялочки! Я сидів напроти. Ти знаєш мене. По всім правилам стратеґії після третьої подорожі полумисків довкола стола — повинен був запанувати між мною і «фіялочкою» той ніжно-розмріяний настрій, який так оспівують наші поети. Ти знаєш, що я добрий стратеґ! Та де там! Звідки йому, тому настроєві взятися, як та стара шишка, Карачевський, годину цілу товкмачив «фіялочці» про елєктромаґнетне поле й про те, що маса є у відворотно-пропорціональному відношенні до… ну лихо там знає до чого! От і настроїв! Пропала ціла моя стратеґія, всі мої сподівання. Цей старий хрін так розбалакався, що мабуть втратив свідомість де він є, бо почав правильний доклад, як перед своєю звичайною авдиторією. І, уяви собі! У нього, як знаєш, звичка підносити підчас розмови палець у гору. І коли в него на тарілці зявилася гуска, а його доклад дійшов до тієї відворотної пропорціональности, тоді гусяча нога помандрувала у гору й почала у кумедних вихилясах кружляти саме перед носиком фіялочки. Знаєш, таким рожевим носиком! Як то часом хлопці собаку дражнять наближаючи й ховаючи кістку перед її носом.
Ну й куди тобі до «перламутрового» настрою! Я ще й досі лютий за те елєктро-маґнетне поле й за ту гусячу ногу!
