ста!… Куди я не пійду вже кілька день — його стрічаю!… Глядить за мною він, чи так ненароком стрічаюсь?… Пійду скорше у хату!… (Іде в хату).
Староста. Чудо!… Диво!… Краса, якої ще й не бачив, про яку й не чув! Здаєть ся, нї один артист такої ще краси не змалював!… Стан, хід, вся сіяє зорею ранїшною!… О, слїпнуть очи!…
Герцель (до себе). Жени ся після сього!…
Староста (до Герцеля). Ти кажеш, що ся дївчина — Тетяна Бондарівна називаєть ся?…
Герцель. Так, вельможний пане… (До себе). Пропав же мій замір…
Староста. Вона тут і живе?
Герцель. У неї батько є, козак старий, богатий, кажуть… у всїх в повазї… одна вона дочка у нього.
Староста. Так що-ж?
Герцель. Я так кажу, для відомости тільки. (До себе). Хотїв його я налякати!…
Староста. Хоч би він був як Крез богатий, то все богацтво те не варто й шеляга — перед красою його дочки!… О, всїх чортів зібрати і Вельзевулу жертву принести, а ублагати їх, коли сами не зможемо — щоб помогли менї причарувати до себе Бондарівну!
Герцель (до себе). Ой, ой, ой! Куди метнув. Не їсти-ме й не пити-ме вельможний пан, поки себе не вдовлить!…
Староста. Чого-ж мовчиш, пане Чеслав?… Кажи менї, що знаєш ти про неї?
