Тетяна (обтирає сльози). Ти серце моє так розворушив, козаче, що я заплакала, бо пригадала і свою покійну матусю, котру убили теж злі вороги!… А як же ти попав в неволю й як утїк від лютої смерти знова?…
Бондар. Ти красше у сьвітлицї дала би чого-небудь нам попоїсти, бо певно вже Тарас проголоднїв ся!
Тетяна. Я зараз вас нагодую, бо в мене все уже готове!… І все-ж таки прошу тебе, Тарасе, скажи — як ти попав в неволю і з неї як освободив ся?
Тарас. Я рад тобі розказувати, коли так любиш слухати!… І весело менї дивити ся в очи твої молоді, що сяють зорями, як слухаєш про козацькі справи!… Ти — батькова дочка. (Тетяна потупляє очи). На чайках ми пустились в люте море: воно сказилось на той час, бо лютувало гірш від пекла!… За Тендером уже дві чайки потонули, а буря, взявши від нас таку жертву, ще гірше розлютувалась!… Молились Богу козаки, а наші байдаки, мов пірє, що гуси погубили — хвиля кидала!… О, ворог лютий — вітер той, що нас не милував!… Море клекотїло, пінило ся, заливало наші чайки і скоро гнало нас, як хмари в осени по небі вітер буйний гонить… Розбило чайку нашу і в хвилях грізних де-не-де буйні голови козачі показали ся!… Я довго бив ся, не давав ся в руки смерти і вже тонути почав, як викинуло без памяти мене на берег турецький!… Викинуло на те, щоб із безоднї моря попасти в зуби туркам!… Коли прокинув ся я, то вже був звязаний і в темнім якімось льоху сидїв. Тут нагадав я все, і жаль менї стало, що в морю
