Тетяна. Чого ти лїзеш в очи, гадюко? Не можу дивитись на тебе!
Герцель. А я не можу жити в той день, коли тебе не бачу!…
Тетяна. Геть йди! Огидний псе! А то кричати зараз буду.
Герецель. О, зглянь ся, подивись ласкаво ти на мене! Коханєм я до тебе ввесь від мозку до пят горю, а ти така недобра, що менї і слова ласки не промовиш!… Коли противний я тобі, то хоч кинь оком та глянь на мене привітнїйше… ну, з жалю самого… тодї вже лекше менї вмерти, бо все одно помру через те, що не кохаєш.
Тетяна (здрігнувшись). О, гидкий! Ти думаєш, що душа моя не чує, яка в тобі сидить гадюка?… Іди від мене геть!… А то робітників покличу, то вибють з тебе твою пекольну спрагу — дручками!
Герцель (підступає). Хоч руку дай же подержати!
Тетяна (плює йому в очи). Тьфу! (Відпихає його). Візьми, що тобі належить ся!… (Скоро зникає в хатї).
Герцель (сам. Обтираєть ся). Се поцїлунок инший нїж я ждав!… Стрівай же, Бондарівно!… Ти поцїлуєш ще мене в те саме місце що тепер наплювала!… Стрівай, голубонько! Сьогоднї силою візьму тебе, хоч би ти небом заслонилась. У мене все уже готове… В Данилівськім гаю є замок, де вже не раз робили ми зі старостою такі дїла… ха-ха!… То там і ти, Тетянко, сьогодня побудеш!… Ого-го!…
