тір мій далекий. Все-ж безпечнїйше, поки перейде буря, бо вона от-от зачнеть ся… Устрою там тобі ґаздівство добре та й знов сюди верну ся!
Тетяна. Та й ви би там, тату, вже зістали ся, бо скучно буде там самим.
Бондар. За мене, дочко, не журись. Я попрощаю ся з тобою на довго, а може й на віки!… У мене дїло тут є, і треба бути коло нього… Хоч сам рубати ворога не здужаю, зате-ж є другі справи війскові, в яких потрібні будуть мої руки; згорнувши-ж їх, сидїти тепер сором!… Я ще не такий старий, щоби вже на запічок залїзти.
Тетяна. А Тарас вам, тату, не казав, чи й він пристане до козаків, коли війна зачнеть ся?
Бондар. Не знаю, як тепер, а раньше він мав думку… Хоч може й в Сїчи оставити ся… Бо запорожцї не всї пійдуть! А тільки ти, моя дитино, його не здержуй своїм коханєм, не будь ярмом для козака! Дочка моя повинна знати, куди тепер честь лицарська кличе кождого із нас!…
Тетяна. О, тату! Не кажи так! Як би мене він взяв з собою — сама би пійшла з ним поруч бити ся! Спитала тільки так… Жіночу долю знаю змалку: від тебе, тату, я навчила ся любити козацьку славу, а для неї — й щасте я своє віддам!… Коли-ж Тарас, що вже доволї біди для краю перенїс, захоче трохи ще пожити зі мною і в Сїчи він зістанеть ся, то… силувати його не буду на війну, бо знаю певно — не від страху він в Сїчи буде і для такого козака знайдеть ся ще робота.
