Бондар (цїлує її). Як будуть в нас такі, як ти жінки, не скоро можна козацьку силу звоювати! А що, Маріє, чи все у нас готове на весїлє?
Марія. Ото! За десять день та щоб всього не наготовити? Слава Богу, наїдять ся, хоч всї нехай зберуть ся на весїлє: і ковбас і холодцю доволї є! А все друге можна й пізнїйше наготовити: не я-ж одна готовити тут буду, богато є помічників!… Колиб наш молодий скорійше вернув ся, а то Тетяна частїйше, нїж передше, у віконце поглядає!
Бондар (жартуючи). А скучила — скажи… Бачу, що скучаєш!… Скоро буде: як не сьогодня у вечер, то завтра рано певно.
Тетяна. Та то Марія так жартує, а я щаслива, нема чого менї вже сумувати! Хоч правду, тату, вам скажу, що як Тарас поїхав, минуло лише десять день, менї-ж здаєть ся — цїлий рік… Другому я би сього і не сказала, а вас я не соромлюсь, так вже привикла вам свою душу повіряти.
Бондар (цїлує її в голову). Не нарадуюсь тобою, не надивлю ся: така ти гарна дитина!.. Слухай, Маріє! Треба би нам завтра заколоти і третого ще кабана, бо як харчів не стане на весїлю, то на всю Сїч ти осоромиш старого Бондаря!
Марія. Від радощів ви готові порізати все! Куди-ж те все дївати? Повірте вже менї: сто душ цїлий тиждень прохарчуємо!
Бондар. Гляди-ж, бо буду сердитись! Їй-Богу! Та от ще що: хоч меду в нас доволї, а й варенухи
