Герцель. Дивись, як тут гарно, Тетяно! Чого-ж ти лютуєш? Лютуй вже, не лютуй — відси тобі назад нема дороги.
Тетяна. О, не лякай мене, поганий! Я знаю — є дорога: вона веде на той сьвіт, — її я знайду, аби змію таку, як ти, не допустити до себе!…
Герцель. Яка ти, їй-Богу, чудна! Ну, годї вже дитячим розумом на все дивити ся!… Тебе сюди я привіз не для себе, а староста вельможний пан наш, так звелїв!
Тетяна. Староста?… Не вірю я, щоб пан вельможний був такий розпустний як ти, і не соромив ся з тобою рядом стати, щоб розбити моє щастє!
Герцель. Бо ти не знаєш ще, яка принада живе в очах дївочої краси!… Принада ся людий на сьвітї держить. Коли сама дізнаєш ся, тодї повіриш! Вельможний пан сю чарівну силу звідав і ти вже давно його принадою в житю стала. Я хотїв тебе сховати від нього, бо й сам смак у красї знаю, та ти не згодилась, щоб покохати мене, як я тебе кохаю!
Тетяна. Бодай би ви були послїпли, нїж мене узріли!… Не христіяни ви, — ви гірш татар поганих! Ти чортів брат, я бачу по очах твоїх огидних! Скажи-ж менї, який ти окуп взяв від старости, щоби наругати ся так над моєю честю?
Герцель. О, моє коханє!… Я не взяв нїчого!…
