тобою час один… А там… умерти!… (Підходить трохи близше).
Тетяна. І ти такий, як твій прислужник?… Вас одна мати породила!… Я думала, що пан вельможний справдї лицар!… Аж бачу, що і в тебе на макове зерно нема чести!… На що-ж задумав поневіряти ся наді мною, над батьком моїм старим, над моїм милим? Хто-ж може силою кохати? Таке коханє є зневага! Який же лицар ти, що розпаливши кров свою звірячу, готов віддати і рідний край, і жінку, котрій ти присягав, і дїтий своїх за те, що через силу я зроблюсь твоєю на годину? Ти не вельможний пан, не лицар, а злодїй, душогуб розпутний, що впину не маєш своїм гидким бажаням, і через них ти свою й чужу губиш честь!… О, нещаслива та земля, на котрій матери родять таких дїтий, як ти!…
Староста. Мовчи, не докоряй!… Ти робиш ся ще красша, коли тебе пізнаєсь! Бо до краси прибавив ся знов розум, якого я ще не бачив і між жінками висшої породи!… Цариця ти моя! (Підходить до неї. Тетяна вириває у нього з похви шаблю і стає грізно проти нього). Убий мене, а нї — то покохай!… Коли-ж не зробиш ти сього, так я убю тебе, щоб не дісталась ти нїкому…
Герцель. Пропали ми, вельможний пане!… Нас оточили козаки і всяка голота, а челядь наша повтїкала скрізь по корчах!…
Тетяна. О, Боже!… Се Тарас, моє коханє!…
