якъ загремотить, и зновь земля задрожала!… а тутъ зновь такій же свѣтъ, и шумъ, и зновь щось упало, затрѣщало!… То буря порає ся, вѣкови̂ дубы валяє мовь прутє! Якъ же хлыне дощь — и вже не иде, а ллє. По лѣсу шумить, зъ горы бѣжить рѣчками, клекоче… и одъ неѣ, одъ бурѣ, що бушує, и одъ грому, що такъ и розрыває ся надъ головами, шумъ такій и грохотъ, що страшно и згадати!… А тутъ блыскавка червонымъ огнемъ очи заслѣпляє… Именно преставленіє свѣту. Денисъ нѣ влежить, нѣ всидить, и не постоить на одному мѣсци. Ходить, перебѣгає съ по̂дъ одного дерева по̂дъ друге, руки ломить, самъ себе не тямить! „Трохиме, Трохиме! ты спишь, не боишь ся нѣчого!“ такъ голосно зо страху казавь во̂нъ.
„Нѣ, я не сплю, тай не боюсь нѣчого.“
„Гро̂мъ убє.“
„Воля Божа! Я се знаю, та хоть и лежу, та молюсь Богу.“
„Хиба-жь Во̂нъ и помилує, якъ єму молитись? Ухъ! якъ затрѣщало у лѣсѣ зновь!“
„Помилує, то̂лько покай ся…“
„Якъ покаятись такому грѣшнику? Якъ мене Богъ може простити?“