Ця сторінка вичитана
бурчить страшнѣйше самого грому.... А блыскавка безперестанно! И якъ блысне, такъ послѣ неѣ го̂рше нѣчого не видно. „А де ты, Трохиме?“ казавъ, дрожачи, Денисъ. „Возьми мене за руку та веди: я швыдко впаду. Но̂гъ не по̂дволочу!“
„Держись за мене!“ каже Трохимъ. „Тутъ уже не далеко. Онъ, во̂дъ блыскавки видно.“
„Та я бо сеи блыскавки боюсь. Охъ, коли-бъ швыдше до лѣсу!… Бачь, яка страсть иде! Ось и дощикъ… Ой швыдше поспѣшай!“
Зовсѣмъ повисъ єму на руки Денисъ; и Трохимъ самъ утомивсь, и єго волочить; черезъ велику силу дотащивъ єго по̂дъ густе дерево, положивъ, и самъ зваливъ ся....
Тутъ же и вся туча надвинула якъ разъ на той лѣсъ и всюды небо покрыла якъ саме чорне сукно; хоть ско̂лько хочь дивись, — нѣчого передъ собою не побачишь нѣякъ! Заревла престрашенна буря, шумить по̂дъ небесами, носить ся по полю, опирає ся въ лѣсъ, пре єго, мовь зъ мѣсця хоче спыхнути и зомяти зовсѣмъ. Гиляки трѣщать, ломлють ся, падають.... тутъ щось страшно загуло, ажь свѣтить на ввесь лѣсъ, гро̂мъ покрыло… и разомъ гепъ!…, упало ажь земля задрожала! А тутъ гро̂мъ