Ця сторінка вичитана
далеко-далеко, мовь клекоче море, або гуде великій вѣтеръ здалеку, або сила велика людей наѣзджає, що ще здалеку земля по̂дъ ко̂ньми стугонить. Блыскавка одна то̂лько и показує ся, а сонечко зовсѣмъ зайшло: хмары спустились, такъ и не видко нѣчого.
„А що будемо робити?“ ставъ казати Денисъ, „якъ мы по̂йдемо? Скоро зовсѣмъ буде темно. Страшно безъ дороги ити.“
„Ажь о̂нъ маячить лѣсокъ!“ сказавъ Трохимъ: поспѣшаймо туды.“
„Де лѣсокъ? Я нѣ єго, и нѣчого не бачу.“
„Онъ якъ блысне блыскавка, такъ во̂дъ дороги на праву руку. Ходѣмъ скорше; усе темнѣйше становить ся.“
Они поспѣшають. По̂днялась и стѣна. Стало зовсѣмъ темно. Поки не блысне, то нѣчогѣсѣнько и не бачать передъ собою. Стѣна густа, чорна, страшна надвинула и простяглась во̂дъ сходу до заходу сонця, и изъ усѣхъ мѣсць блыскавка знай блыскає. Гро̂мъ гуде съ переливомъ, мовь де по горахъ громадне камѣнє качають и инше, мовь упаде, стукне, тай замовкне… а тутъ луна и загрехотить по всёму небу, по всѣхъ куткахъ сеи великои хмары. Замовкне-жь гро̂мъ, такъ чути щось гуде и клекоче,