„Мене и Богъ не помилує! Ты думаєшь — я такій?… Охъ, лице запалило!“
„Помилує, молись, кажу, та кай ся!“
„Де вже минѣ покаятись? Я той, що васъ обкрадавъ. Не було другого злодѣя въ селѣ… се моє дѣло! Мене по̂дводили други̂… Я обкрадавъ васъ усѣхъ… передававъ Цыганамъ, Москалямъ.... бравъ грошѣ та богатѣвъ… лавки обо̂кравъ… вывертѣвъ ся! Хотѣвъ и тебе такъ, якъ оттого, що сидить и дивить ся гро̂зно на мене.“ Такъ казавъ, не тямлючи нѣчого, Денисъ, и бючи себе въ груди кулаками.
Тутъ разомъ якъ осіяє ихъ блыскавка, якъ хрясне гро̂мъ, мовь небо на нихъ упало!… обыдва впали нечуственно. Трохимъ, по̂дплывши водою одъ дощу, трошки очутивъ ся, бачить — Денисъ бѣгає коло него, руки ломить, блѣдый якъ смерть и не тямлючи самъ себе, кричитъ: „Я не то̂лько злодѣй, я и душогубець! зарѣзавъ старця… мавъ грошей у нёго знайти… одежу свою закровавивъ… а во̂нъ онде сварить ся.... Господи! и Ты мене не помилуєшь?“
И ставъ бѣгати, якъ не по своєму умѣ. Спомо̂гъ ся трошки Трохимъ, по̂днявсь на ноги, ставъ єго розговорювати, щобъ прийшовъ у чувство.
„Нѣ,“ кричить Денисъ, „минѣ Богъ смерть дастъ… мене гро̂мъ убє… Я злодѣй!… я прикидавъ ся