добрымъ, на другихъ вину зводивъ, тебе мавъ зарѣзати, щобъ ты про лавку (склепъ) въ селѣ не росказавъ… теперь кажи! Ось-ось мене Богъ убє; роскажи всѣмъ, якій я.“
„Та Богъ съ тобою, Денисе! що се ты думаєшь? повѣрь не минѣ, Богу святому, що якъ я побоживъ ся, такъ и не збрешу; буду держатись присяги, и тебе не попрекну нѣ въ чѣмъ.“
Тутъ же Трохимъ єго розважає, а тутъ гро̂мъ такъ и рокотить, а блыскавка ажь очи палить! Якъ стукне, якъ грякне, якъ лясне, якъ затрещать дубы, якъ запалає де верхъ дерева якого, якъ шарахнуть гиля, — тутъ Денисъ и стане безъ ума, и зновь своє росказує, що во̂нъ душогубець, злодѣй, прикидавсь добрымъ, и все таке. Далѣ представляє ся єму старець, що сварить ся на него, и во̂нъ почне росказовати, якъ убивъ єго и все каже Трохимови: „Усѣмъ, усѣмъ се роскажи: нехай бережуть ся мене.“
Гремѣвъ, торохтѣвъ гро̂мъ, далѣ ставъ стихати, бо туча вже перейшла. Затихъ и дощикъ; то̂лько блыскавка не давала нѣчого розглядѣти; далѣ та все потрошки и усе тихше, усе менше, далѣ вже блыскає то̂лько далеко. Роздививъ ся Трохимъ, ажь уже стало на свѣтъ займатись. „Ходѣмъ,“ каже,