„Денисе! вже мы недалечко во̂дъ свого села. Ходѣмъ швыдше!“
„Братику, Трохиме!“ каже Денисъ, не сходячи зъ мѣсця, „боюсь ворухнути ся! Усе минѣ чує ся гро̂мъ, усе минѣ бачить ся той анатемській старець!.. Трохимочку, голубчику! не росказуй нѣкому нѣчого!“
Зновь Трохимови треба божитись; сякъ-такъ розговоривъ єго, по̂йшли.
Досвѣткомъ, вже и сонечко зо̂йшло, идуть и все поспѣшають. Денисъ черезъ усю дорогу хоть бы пару зъ устъ пустивъ, усе задумавшись иде, — далѣ якъ крикне: „А лучше-бъ мене гро̂мъ убивъ!“
„Богъ знає, що ты споминаєшь!“ сказавъ Трохимъ и глянувъ на Дениса, та ажь злякавъ ся: очи якъ жаръ горять и самъ розлютованый мовь звѣръ якій. А все розговорює єго: „Будь веселенькій, каже, вже то̂лько съ пять верстовъ зосталось; се вже наше поле.“
„То̂лько пять верстовъ… То̂лько не видно, якъ съ кимъ небудь пострѣчаємъ ся и мене выдаси!