Пропадай же ты одинъ!“ Та съ тымъ словомъ такъ и поваливъ Трохима, и насѣвъ єго.
„Богъ знає… що ты… Денисе, робишь!“ сказавъ стогнучи Трохимъ по̂дъ Денисомъ; далѣ ставъ проситись: „Пусти мене, братику, голубчику, соколику! Ей — велике слово, — нѣкому нѣчого не скажу! Возьми собѣ мои всѣ грошѣ, що тутъ зо мною, то̂лько не губи душѣ своєи и моєи! Не сироти моихъ дѣточокъ, не вбивай за живота жѣнки. На кого моя старенька матѣнка зостане ся? Братикомъ, батькомъ ро̂днымъ буду тебе цѣлый вѣкъ звати!… Не дай минѣ безъ покаянія вмерти! Дайже минѣ хоть часиночку Богу помолитись!…“
„Помолишь ся и на друго̂мъ свѣтѣ!“ лютуючи якъ звѣръ, казавъ Донисъ, одною рукою держучи руки Трохимови и колѣномъ єго надавивши, а другою рукою достаючи изъ-за холявы но̂жь сво̂й; такъ якъ нѣ поспѣшає, не справить ся одною рукою. А трохимъ знай просить ся; здыхнувъ и каже: „Господи милостивый!… Не несе Богъ нѣкого, щобъ хто свидѣтелемъ бувъ моєи безвиннои смерти!“
Тутъ по̂дкотилось перекотиполе (бурянъ) одъ вѣтру и до самого него. Во̂нъ глянувъ жало̂бно, тай каже: „Нехай се перекотиполе буде свидѣтелемъ, що ты мене безвинно погубляєшь!“