Було, яку знає злѣйшу собаку, то що нѣ дасть, а дасть, тай купить єѣ, та на гиляку й повѣсить; и трує бувало ихъ. „Щожь?“ каже, „не люблю тай не люблю собакъ. Минѣ гидко на неѣ дивити ся. Ажь дрожу, щобъ яку собаку вбити! Така вже моя натура!“ А що розумный бувъ, такъ не взявъ єго катъ. Хоть и не дуже пильно пристававъ до громады, и не часто було и выходить до уряду, та вжежь коли выйде, послухає, объ чѣмъ рада, — вже й кине слово, та таке, що и десять старико̂въ, сивыхъ якъ лунь, и въ три годы такъ не выдумають. Усѣ таки, усѣ селомъ, у одинъ голосъ було кажуть: „Отто нашь Голова росте!“
Такъ такому-бъ то не повѣрити оглядѣти дворы, чи не знайде ся де у кого краденыхъ рѣчей? Куды! тутъ ще стали єго просити, щобъ учинивъ милость, забравши якихъ паробко̂въ самъ знає, по̂йшовъ бы и оглядѣвъ усѣхъ, не минаючи нѣ одного двора.
Нѣчого Денисови робити, выбравъ паробко̂въ самъ и по̂йшовъ зъ ними.
„Починайте зъ мого двора“, сказавъ Денисъ.
„Та якъ се можна, щобъ на тебе хто подумавъ?“ казали паробки. „Се вже не знать що, коли на тебе таку гадку складати!“