Ця сторінка вичитана
„Ну, когожь и послати!“ сказавъ Голова! „Нехай иде Денисъ, забравши хлопцѣвъ.“
„Та, може минѣ не повѣрите?“ спытавъ ся, уклонившись звычайненько Денисъ.
„Якъ-то тобѣ не повѣрити? Комужь и повѣрити?“ обо̂звались старики.
И якъ таки Денисови не повѣрити? Що то за парень бравый бувъ, даромъ що сирота безъ батька! Ще то̂лько на ноги по̂днявъ ся, до по̂дпаробочого до̂йшовъ, а вже видно було, що зъ нёго буде чоловѣкъ. Во̂нъ и не живъ дома, во̂нъ не дуже до мужицкои роботы, якъ усѣ инши̂. Якъ по̂йде, по̂йде по селахъ, хто єго знає, де-то вже во̂нъ ходить на заро̂бки! та такъ щиро заробляє, що незабавомъ верне ся, и чого то во̂нъ не принесе! Самъ одягный, таки зовсѣмъ якъ мѣщанинъ, и вся одежа на нёму хороша, ще повни̂ кишенѣ нанесе грошей. Матери своѣй, вже старенько̂й, тежь принесе коли платокъ, поясъ, а коли чобо̂тки; и у всёму єѣ поважавъ. Та бувъ собою красивый, моторный, противъ усякого звычайный; на выгадки, прикладки єго давай. На вечерницяхъ то̂лько єго и чути. Не боявсь нѣколи и нѣчого: у саму глуху по̂вно̂чь, скажи єму по̂йти на кладбище, — по̂йде и усе справить, мовь середудня. То̂лько боявъ ся собакъ, и що-то не любивъ ихъ!