— Чого?
— Ну, хоч би того, що признаєшся про це переді мною? Аджеж ти навіть сьогодні бачив мене в товаристві того, чорнявого комісара… Ти знаєш, хто він?
— Знаю: комісар прифронтової „чека”…
Кетті поглянула на нього, лукаво прижмуривши око.
— А як я видам тебе йому? А може вже й видала?
Арсен пройшовся по кімнаті, над чимось міркував.
— Бачиш, Кетті, мені здається, що ти не чужинка… бо ти так добре говориш по-українськи… Ти українка, правда?
— Українка? Може бути… Я над цим досі і не думала, — ніяково промовила Кетті, але в її очах появився невиданий досі вираз…
— Коли ти не признаєшся до чужої національности, то вже пів біди — гаряче казав Арсен. Я не знаю, чого ти попала до того шантану, Кетті?… Ходімо до нас… У нас в армії є дівчата, що працюють для батьківщини як сестри милосердя, деякі навіть бються як вояки.
— За Україну? — перепитала Кетті, наче не розуміла.
— Ну, так… борються з москалями, нашими ворогами… Ти тільки подумай: скільки кривд перетерпів від них наш народ!…
— О, так! — якось гаряче скрикнула Кетті, так що навіть Арсен звернув на це увагу.
