— Ти щось знаєш про це?
Кетті зідхнула:
— Нічого… пригадала собі мою ранню молодість… Але не питай про це, Арсене, не згадуй — наче благала вона.
— Бачиш, а ти питала, чи я не боявся тобі все сказати. Мені здавалося, що я, відчувши у тобі землячку, повинен був так зробити. Тепер такий час, що земляки відчувають один одного з першого погляду. Тут уже не рішають якісь там програмові ріжниці, партійні, а попросту сама стихія землі. Кожний із нас втягнув у себе разом із нашим небом і чорноземом і першими звуками матірної мови почування, яке скоріше чи пізніше прорветься, коли мати проти себе людину іншого краю, іншої бувальщини.
Запал, з яким промовляв Арсен не мав у собі нічого з вічевої промови. Він наче прислухувався до того, що грає в його душі і голосно сповідався перед близькою людиною.
Кетті чула, що в її душі ворушиться незнане досі почуття національної спільноти. Дотепер вона вважала себе „русскою” або „малороскою” та й усе.
Аж тут нараз виринула перед нею людина, що наче-б то надавала новий зміст її життю. Арсен звернув її увагу самою своєю особою на боротьбу, що бушує довкола неї. Досі Кетті тільки боролася за буденний прожиток, за суконку, за капелюх, за якусь цяцьку, відтепер стало їй ясно, що є ще щось вище, краще, що виповнює людині
