ця), пройтися з ним до міста на прохід. За пів години вони були вже на ясно освітленій головній вулиці.
По дорозі Арсен випитував свого товариша про нове життя в місті, про те, що пишуть більшовицькі часописи, про розпорядки нової влади і всякі подробиці буцім-то байдужі для звичайних тихих мешканців, а такі важні для кожного, хто вміє з них складати картину настроїв серед населення і загального становища.
Підчас проходу Арсен ніби так ненароком завернув у бічну вуличку.
Ось знайомий дім: ґанок, вікно.
Темно, як і можна було сподіватися.
— Пішла до „Імперіялю” на працю, — подумав і повів свого товариша знову на головну вулицю.
— А знаєте що, Сергію Павловичу, ходім до „Імперіялю”… повечеряємо… добре? — ніби знечевя кинув Арсен.
Молодий чоловік завагався: вечері в „Імперіялі” були за дорогі на його бюджет.
— Чи я знаю? — якось нерішуче відповів поглядаючи набік.
Арсен помітив його вагання і боячися рішучої відмови, скоро випередив його:
— Я вас дуже прохаю мені товаришити. Хотів би заглянути туди, але мені самому якось ніяково показуватися… Я вас гощу і дуже прохаю піти зо мною… Гаразд?…
— Та я ніби…
