Соборна дзвіниця вибила одинацяту. Вулиці позіхали позамиканими сторами крамниць. Людський вулик ладився на ніч. Спорожнілими вулицями діловитою приспішеною ходою проходили представники домашнього огнища з поважними обличчями та згорбленими поставами. Та поруч них легким кроком і веселими вогниками цигарок зазначували свою безжурність „молоді“.
До останніх мабуть належали два штабові старшини з відзнаками сотника та поручника. Ось вони йдуть якось так зневажливо, мовляв: „поспіємо… наше від нас не втече“. Напрям їхньої ходи виявляє зовсім виразну тенденцію в бік „Імперіялю“.
— Уважай, Арсене! — весело сказав старший. — Не підведи!.. не посороми марки штабу… Ти ще свіжий штабовець… не обстріляний…
Чорні очі спалахнули:
— Бійся Бога, Петре: я кільканацять місяців був на фронті, а ти кажеш — не обстріляний!..
— Ха-ха-ха-ха! — щиро засміявся старший товариш, аж сонний візник стрепенувся на свому сідалі. — Відразу видно, що ти, братіку, зелений…
