з молодими та дужими. А коли зійшло сонце, то коло Житомира з'явилися яничари. Згодом, як чорна хмара, посунулася і сама орда з ханом. Вийшов Чацький з своїми лейстровиками на певну смерть. Закричали яничари, що аж земля задріжала, як від болю тяжкого. Стали лейстровики, як камінь тверді. Забрязчали шаблі. Як бурхливі хвилі кинулись яничари, тай здивувалися дуже, як побачили перед собою таких славних лицарів. Але дужі хвилі і камінь знесуть з місця. Довго пручалися козаки, і як вже день став згасати, знем глися й вони. Мало лишилося їх, багато вже товаришів полягло, і подалася сила проти сили. Стали козаки назад відступати, а дорогу за собою вкривали групами своїх ворогів. Отак прийшли аж на отсі скелі, на які ми зараз з таким спокійним замилуванням дивимся. І вийшов тоді Чацький і сказав: „Смерть нам, браття, неминуча! Так нехай-же вона не буде нам страшна, бо страшнійша буває неволя. Стомилися ми, а руки наші безсилі стали боронитись далі. Внизу наш рідний Тетерев, нехай-же він і прйме нас на вічний спокій!.. Боронили ми свій край рідний, як вірні сини його, так уміймо-ж і вмерти за його в своій вірі!.. Хто край свій рідний кохає так, як кохаю його я, то нехай йде слідом за мною!..“ А по сих словах, скинув Чацький свою вояцьку зброю в холодні хвилі річки, а потім здійняв з голови шапку і, попрощавшись з товаришами, сміливо кинувся в Тетерев. Без
