сущного. А на подвіррю було всього одна корівчина, — жінчине придане; годувати її не було чим, гонили в поле, аби не стояла перед очима.
Але, от, одного разу, як стояв в Чуднові ярмарок, порадився чоловік з хворою матерью і жінкою, — чи то продавати корову, чи ні, бо все село оббігав, а нігде не можна було дістати ні шпентика. Взяв сей чоловік корову за ріг і повів з двору. Звісно, малі діти плачуть за коровою, — бо то — дитяча „мати“-годівниця.
До Чуднова на ярмарок йшов сей человік з своїм кумом, який був з свого-ж таки села.
Йдуть вони ото обоє, а за ними і перед ними їде та йде богато всякого народу. Той йде купувати, — а той їде продавати.
Ідучи, тихо собі розмовляли. Коли тут їх наздоганяє старець Божий[1] і питає — куда так чимчикуєте? Чи не на ярмарок?
— Та на ярмарок! Корову продавати, промовив кум за того чоловіка.
Погано — говорить старець, — що останню корівчину ведете продавати, але й без хліба горе, — сказав і подався собі далі.
Прийшов той чоловік із своїм кумом на ярмарок і продав корову за 40 карбованців Купив він пуд
- ↑ Старцями Божими, селяне части називають дідів-лірників. Авт.
