же зробився костьольним органістом. Люде його полюбили, а ксьондз поважав, бо він був чоловік доброї душі і щирого серця. Часами на переднівку, коли в кого не було куска хліба, а свої богатчики відмовлялися допомогти, — органіста ділився останнім.
Жив він самотою в маленькій хатині коло костьола і йому прислуговувала тільки одна служниця, глуха Марта, яка розказувала: — „Мій пан такий добрий, якого в цілому світі незнайдеш. Щоб там що зробила, а він тільки головою похитає і ніколи навіть не засвариться“…
Все своє життя він доглядав родинний склеп місцевого пана, де спочивали останки дорогої йому Янки. Що-весни він власноручно чистив товсту мармурову плиту на її могилі, садив безліч квіток ріжномаїтих, а зімою прочищав сніг і посипав жовтим пісочком хід до склепу.
Недивличись на те, що з часу смерти Янки минуло сорок два роки, Станіслав ні одного дня не забував її могили. Вранці його можна було бачити, як він стояв без шапки і горяче молився коло костьола, де був склеп. Люди сьому не дивувалися і казали: — „За душу білої панни молиться…“
„Ся „біла панна“ був не хто инший, як тогосвітня тінь пани Янки, що кінчила самогубством. Колись, як ще не було тут Станіслава ся біла тінь майже що-ночі сновигала коло костьола і її бачив навіть сам ксьондз. Ніякі закляття, ніякі молитви за
