Гору“, про яку найкраще було спитатися тут. Я звернувся до господаря:
— Скажіть мені, що то за могила, що стоїть коло вашого села, з таким високим білим хрестом?
Господарь байдужним солосом сказав:
— Так собі, звичайна могила. Хіба се вас так цікавить?
— Так! Мені казав візник, що вона називаться Дівич-Гора. Вам ніщо невідомо про неї?
— Хто його знає… Єсть один переказ, що колись тут була війна… Колись тут билися Деревляне із Скитами і розбили їх так, що ті свою й ватажка збулися, так ото й єсть скитська могила, де поховано князя скитського з усим його скарбом і жінками. Отеє й усе, що я десь чув і десь читав… Лєгендам я не дуже то вірю.
— Мене, властиво, цікавіть сама назва, з чого-б так вона могла повстати? — сказав я. — Думаю, що се мені хтось із старих селян найкраще розскаже, хоч-би навіт і легендарно.
— Тут є один старий дід, який „все знає“. Хочете, так я пошлю за ним? — сказала господиня. Я вас трохи розумію, чого ви цікавитесь всим таким, як-би сказати?.. Ну… Таким рідним. А зараз ще не так то пізно, а дід, певне ще не спить, бо він тут сторожем коло церкви і цілу ніч в дзвоника дзвонить.
— Прошу дуже! — сказав я.
