Ще не встигли й повечеряти, як в хату ввійшов старий, сивий, бородатий, трохи згорблений, дідусь. Ввійшовши в хату, він скинув свого соломянного капелюха і сказав:
— Добривчір! А кому тут подрібний старий дідуга?
— Та ось, діду Пархоме, наш гість хоче вас бачити. Він хоче знати, що то за Дівич-Гора біля нашого села От розкажіть-но, як то було! — сказала господиня.
— Оце, але! — промовив Пархом, розтигуючи слова. — Незже не знайшовся такий, щоб розказав про могилу, та щей про таку могилу, про яку мала дитина все знає!…
— От-так, як бачите! Кажете, що мала дитина все знає, а я скільки вже не питаюся, але ніхто й нічого не може мені сказати так, щоб то було до ладу, — сказав я.
Дід Пархом сів на стілець, поклав капелюха на свої коліна і дивлячись кудись в просторінь, наче сам до себе, почав говорити:
„Ех, старість моя біла, розуме безпамятний!.. Важко все спам'ятати, що діди знали та розказували!.. А було багато гіркого, багато солодкого і славного, але не все дійшло до нас… Славні були часи, коли в нас були ще вільні козаки та гайдамаки. Були тоді й люди, як люди, що честю дорожили, волю шанували і добро споживали. Були сміливі
