і вміли боронитися від ворогів своїх. Лізли до нас чужинці як мухи до меду, бо кожному хотідося запанувати над нашим народом та пороскошувати на нашій землі. Ех, і боролися-ж наши прадіди, завзято боролися!.. Скільки могил одних залишилося скрізь і всюди!…
„Тоді-то, колись, як ми воруговали з Поляками, був в нас один лицар. Гей, тай чоловік-же був пристойний! Сам вродливий такий, дужий — як лев, хитрий — як лис, сміливий — як орел. Бив вин ворогів народніх так як сам хотів, але вони йому не могли нічого зробити, бо він розумний був. Любив його весь народ і гострили зуби на нього всі вороги народні і все морочили собі голову, як-би його так доконати, щоб і люди не-дуже про се знали, бо боялися помсти народньої.
„За найменьшу кривду народові, він дуже мстився ворогам. В битвах він був невблаганний доти, доки ворог не складав до його ніг зброю, а тоді лише він його минував. Добре серце він мав, бо за правду стояв, а катувати нікого не хотів. Свої люде про сього казали, що йому Бог скрізь допомогає, а вороги, розказували, що він з нечистим духом знається, а щоб його убити, то треба стріляти срібним кгудзиком, та ще й тричі освяченим. Особливо не любили його ксьонзи єзуїти, які тоді унію заводили. Ото вони казали, шо хто уб'є того лицаря, то матиме відпущення всіх гріхів…
