Сторінка:Клим Поліщук. Тіні минулого (1919).djvu/23

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
Великодні дзвони.

Тиха весняна ніч злетіла на землю. Темне, глибоке, як, безодня, небо, здавалося, тремтіло в небесних огнях. Тисячі зірок мирихтіли, сиплючі своє сяйво на оновлену весною землю. Земля не спала, — не спали віти на деревах і молоде зелене листячко не зворухалось у врочистій тиші святої ночі.

Але, ось, з старенької дзвіниці, як перший птах з гнізда, вирвався звук дзвону. Тихо пролетів він між садами і, зворохнувши молоде листя, вдарився крильми в чисті, вимиті віконця хаток і полетів все далі й далі, ген аж на свіжі поля, де, єднаючись з духом землі, здіймався аж високого неба і зникав між далекими зорями. Один за другим, не поспішаючись, вилітали звуки із стародавнього дзвону, і зворухали тихий спокій святої ночі.

Старий Семен, коли видряпався по східцях на дзвіницю, важко зітхнув і, здійнявши з голови шапку, перехрестився тричі на схід сонця — став благословити на діяніє. Він стояв біля вікна, дзвонив і дивився вниз на село, в якому так і заблищали свічки; спішилися