як іде до церкви, щоб помолитися перед плащаницею і робити свій дар для розпаленого перед церквию святного огнища[1]. І ось посунули люде до церкви і запалало перед нею огнище. Червоне полумья знялося високо вгору, затріщали старі плуги, а молодь так і за метушилася коло вогню. Не вгасав огонь, а ще більше розгорявся, а на огнище так і падали беззубі борони, тріщало, як воскова свічка, чиєсь, ще цілком новісеньке, рало.
„Хлопці десь потягнули“, думає і Семен і в той час пригадує, що вже пора перестати дзвонити, бо ще й на Селище треба йти.
Старе вже село Чорнополе, дуже старе. Розгорнулось воно в долині під великими лісами — на північ і визирало з своєї долини на полудень, просто на широкий степ, по якому розлігся Чорний Шлях — десь аж до самого Дніпра. Село одрізувалось від степу такою-ж стародавньою маленькою річкою Кобллєм, яка вливалася в Тетерів. Колись се була велика ріка, в глибинах якої була багато всякої риби, в її зелених лугах видимо й невидимо виводилась тьма-тьмуща диких качок, гусей, а на її берегах навіть й
- ↑ На Волині щей досі зберігся старосвіцький звичай. В ніч перед Великоднем селяне запалюють перед церквою величезне огнище, на яке кладуть не дрова, а старе хліборобське знарядя — плуги, борони, рала то що. Огнище палять до того часу поки не заспівають „Христос Воскресе“. Тут-же палять і всяке старе церковне майно. Автор.
